Звернення громадян України за захистом прав людини до міжнародних установ після використання національних засобів правового захисту

 -  135


З проголошенням України незалежною державою право кожного на судовий захист стало одним із фундаментальних прав людини, гарантованих у конституційному порядку. Право кожного на звернення до суду за захистом своїх прав і свобод є універсальним юридичним засобом відстоювання людиною свого правового статусу в будь-якій конкретній життєвій ситуації, зокрема, пов’язаній з незаконними діями чи бездіяльністю органів державної влади, у тому числі адміністрації державних установ та підприємств, органів місцевого самоврядування, посадових осіб та службовців названих структур.


Право громадян на судовий захист відноситься до громадянських прав, причому, містить в собі юридичну гарантію від свавілля як з боку окремих осіб, так і держави водночас. Зокрема, Конституцією України передбачається низка гарантій, однією із яких є право судового захисту, що передбачена статтею 55 Конституції України, згідно з якою права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Це означає, що кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку. Суд не може відмовити у правосудді, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх права і свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод. Відмова суду у прийнятті позовних та інших заяв, скарг, оформлених відповідно до чинного законодавства, є порушенням права на судовий захист, яке згідно зі статтею 64 Конституції України не може бути обмежене [2].


Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань, звертатися за захистом до суду та інших державних органів. Також, кожен має право звернутися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, а після використання всіх національних засобів правового захисту – за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна [2].


Зауважимо, що можливість використовувати міжнародний порядок захисту своїх суб’єктивних прав і свобод з’явилась у громадян України, зокрема, після вступу України до Ради Європи і прийняття 17 липня 1997 року Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини» 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції (Закон набрав чинності з 03 серпня 1997 року) [5].


Стаття 55 Конституції України, яка надає право громадянам звертатися до міжнародних механізмів захисту прав людини, має на увазі винятково міждержавні органи. Вони відрізняються тим, що створюються за взаємною згодою кількох держав, як правило, оформленою міжнародною угодою, діють у межах такої угоди, яка визначає їхні повноваження і спеціальні правила процедури.
Усі правозахисні міжнародні організації поділяють на дві групи: універсальні та реґіональні [3].


Універсальні правозахисні органи поділяють на:
1) постійні органи, що є частиною апарату ООН – Комісія ООН з прав людини та її експертний орган – Підкомітет по запобіганню дискримінації та захисту прав меншин;
2) органи, створені згідно з міжнародними угодами, укладеними під егідою ООН (Комітет ООН з прав людини, Комітет з економічних, соціальних і культурних прав, Комітет з расової дискримінації, Комітет проти катувань тощо);
3) спеціалізовані установи Організації Об’єднаних Націй (Міжнародна Організація Праці (МОП) і Організація Об’єднаних Націй з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО) [3].


Головний європейський правозахисний орган – Європейський суд прав людини. Його рішення обов’язкові для держав, що приєдналися до Конвенції із захисту прав людини і основоположних свобод 1950 року. Тому рішення Суду впливають на формування не тільки європейських, але й світових стандартів прав людини.


Крім суду, при Раді Європи діють Європейський комітет з прав меншин, Комітет незалежних експертів по соціальних і економічних правах, Європейський комітет запобігання катуванням.
Слід відмітити, що подібних правозахисних інстанцій у світі не дуже багато, громадянин України може звернутися тільки до: Комітету з прав людини, Комітету проти катувань, Європейського суду прав людини і Комітету із свободи асоціацій МОП.


Конвенцією із захисту прав людини і основоположних свобод та Регламентом Європейського Суду чітко встановлені критерії процесу звернення в Європейський суд і безпосередньо прийнятності заяв. Конвенція передбачає два види звернень у Суд:

  • заяви, що стосуються міждержавних справ, коли одна Висока Договірна Сторона звертається в Суд про порушення іншою Високою Договірною Стороною положень Конвенції;
  • індивідуальні заяви, що подаються особою проти Високої Договірної Сторони [1].
    Право на подання індивідуальних заяв є одним із найбільш ефективних засобів захисту прав людини, суттєвим елементом контрольного механізму, який був встановлений Європейською Конвенцією.
    Слід також зазначити, що Європейський суд з прав людини не є апеляційним судом стосовно національних судових органів (доктрина четвертої інстанції або «quatrieme instance») та не може ні скасувати, ні змінити їх рішення, як і «заступитися» за громадянина перед даною національною інстанцією (проти якої було направлено цю скаргу). Рішення Суду є остаточним, і воно обов’язкове для виконання державою [6, c. 145].
    Комітет з прав людини ООН уповноважений приймати й розглядати повідомлення від осіб, які підпадають під його юрисдикцію і які твердять, що вони є жертвами порушень державою-учасницею якогось із прав, викладених у Міжнародному пакті про громадянські і політичні права 1966 року [4, c. 8].
    Комітет проти катувань вивчає доповіді; проводить конфіденційні розслідування, коли вважає, що факти мали місце; здійснює певні функції при вирішенні питань між державами-учасницями Конвенції проти катувань і інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження і покарання 1984 року; призначає Погоджувальну комісію; розглядає повідомлення індивідів [4, c. 9].
    Отже, після використання всіх національних засобів правового захисту кожен громадянин України може звернутися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна.
    При цьому, право звернення громадянина до відповідних міжнародних установ чи органів міжнародних організацій не обмежується лише європейськими наглядовими інститутами. Існують й інші інституції міжнародного рівня (Комітет з прав людини, Комітет проти катувань, Комітету із свободи асоціацій МОП), до яких в установленому порядку можуть звертатись громадяни України.

Список використаних джерел:

  1. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 р. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_004#Text
  2. Конституція України: Закон України від 28.06.1996 p. № 254к/96-ВР. Відомості Верховної Ради України. 1996. № 30. Ст. 141.
  3. Мандриченко Л. Міжнародні механізми захисту прав людини. Право громадян України на звернення до конвенційних органів з захисту прав людини. URL: https://pl.dsns.gov.ua/ua/Tizhden-prava/17041 (дата звернення: 18.10.2021.)
  4. Похил О.М. Міжнародно-правові засоби захисту людиною своїх прав і свобод. Теорія і практика правознавства. 2019. Вип. 1. С. 1-18.
  5. Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції: Закон України від 17.07.1997 р. №475/97-ВР. Відомості Верховної Ради України. 1997. №40. Ст. 263.
  6. Стахура Б.І. Роль органів державної влади у забезпеченні прав людини і громадянина в демократичному суспільстві: теоретико-правовий вимір: дис. к.ю.н. 12.00.01. Львів, 2016. 180 с.


Автор: Артемчук Т.В.

comments icon
0 notes
35 views
bookmark icon

Коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

<1 min