У центрі Львова — риштування. Під ними — фасад вілли, зведеної в добу Австро-Угорщини. Табличка на зеленій сітці повідомляє: «Реставраційні роботи ведуться за кошт інвестора». Жодного логотипу партії, державного органу чи благодійного фонду. Просто — бізнес. Іноді — дуже великий.
Останні кілька років в Україні намітилась нова тенденція: підприємці — з IT, рітейлу, навіть агросектору — купують старі будинки в історичних частинах міст і вкладають у їхню реконструкцію десятки мільйонів гривень. У Києві це — модерністські корпуси на Подолі, у Львові — сецесійні особняки, в Одесі — напівзруйновані прибуткові будинки на Французькому бульварі.
Питання — навіщо?
Між місією та дохідністю
Публічна риторика майже завжди схожа: “Ми хочемо зберегти спадщину, якою можна пишатись. Наше завдання — відновити, а не забудувати”. Але будьмо чесні: мало хто вкладає десятки мільйонів у щось без надії на повернення.
Насправді архітектурна спадщина поступово перетворюється на актив. Це не новобудови зі швидким обігом коштів, але й не просто статична нерухомість. Реставровані будівлі — це місця з історією, що продаються не метрами, а враженням. І це цілком реальний продукт: бутик-готелі, ресторани, коворкінги, резиденції закритого типу. Іноземці, внутрішні туристи, великі компанії — всі готові платити за атмосферу, яку не можна зімітувати гіпсокартоном.
Гра в довгу: що отримують інвестори
По-перше, це репутація. У країні, де бізнес часто асоціюється з чимось токсичним, відновлення історії — рідкісна нагода прозвучати як щось світле. Для молодих мільйонерів це ще й елемент персонального бренду: мовляв, заробив — повернув місту.
По-друге — це довгострокова інвестиція в землю. Будівля з історичним контекстом і центральною локацією — актив, який лише дорожчає з часом. Навіть якщо наразі вона не дає високої орендної ставки.
По-третє — це спроба вплинути на вигляд міста. В епоху, коли українські міста втратили цілісність, з’являється клас підприємців, які не хочуть будувати чергові ТРЦ — вони хочуть залишити слід, що не соромно буде показати дітям.
Але чи це вирішує системну проблему?
Попри хвилю приватних ініціатив, стан історичної забудови в Україні залишається критичним. Більшість будинків, що мають архітектурну цінність, — у занедбаному стані, і значна їх частина належить державі або громадам. Вони не продаються, але й не охороняються.
І якщо відновлення залежить винятково від доброї волі бізнесу, то ми отримуємо вибіркову реставрацію: лише те, що потенційно вигідно, буде збережено. Все інше — згниє.
Висновок без крапки
Той факт, що приватний бізнес сьогодні частково підміняє функцію держави у сфері охорони культурної спадщини — і тривожний, і обнадійливий водночас.
Це не панацея. Але, можливо, це початок нового підходу — де історія стає не тягарем, а потенціалом. Не просто “минулим”, а “цінністю, яку можна примножити”.
