З вересня 2025-го школи з менш ніж 45 учнями залишилися без державного фінансування. Це змінює картину освіти: одні громади закривають школи, інші шукають способи врятувати їх.
Від 1 вересня 2025 року держава не платитиме зарплати вчителям у школах, де навчається менше ніж 45 учнів, крім початкових класів. Восени 2026-го планка зросте до 60. Це рішення запустило хвилю реорганізацій і закриттів, а громади шукають власні способи зберегти шкільну мережу — від дофінансування до залучення родин ВПО. Розбираємося в правилах, масштабі змін та наслідках для сіл.
Що саме змінилося у фінансуванні
Постановою КМУ №245 від 5 березня 2024 року змінено формулу освітньої субвенції: з 1.09.2025 держава не фінансує зарплати вчителів у школах із менш ніж 45 учнями; з 1.09.2026 — менш ніж 60 (початкові школи не підпадають).
В МОН офіційно роз’яснили: рішення про подальшу долю таких закладів (реорганізація у філії, підвезення учнів, місцеве дофінансування) ухвалюють засновники — органи місцевого самоврядування.
21 серпня 2025 року Верховна Рада звернулася до уряду з вимогою переглянути підхід. Кабмін має поінформувати парламент про виконання звернення. Навіть якщо норми пом’якшать, це стосуватиметься вже наступного навчального року.
На 1 вересня 2025 року понад 400 шкіл припинили існування або знизили ступінь через недобір учнів. Це підтвердила заступниця міністра освіти в ефірі телемарафону.
Довгостроковий тренд — скорочення мережі: з 14 815 шкіл у 2020/2021 до 12 268 у вересні 2024 року. 2025-го під загрозою — сотні малокомплектних закладів.
Чому громадам складно — і чому питання не лише в грошах
- Бюджет. Щоб зберегти школу, рада має дофінансовувати зарплати з власних доходів — під час війни це важко навіть для відносно спроможних ОТГ.
- Логістика і безпека. Підвезення дітей у сусідні школи потребує автобусів, пального, водіїв і узгоджених укриттів; батьки бояться відпускати дітей далеко в умовах повітряних тривог.
- Демографія та міграція. Села старішають, родин із дітьми в селах стає менше. Натомість в Україні офіційно зареєстровано ≈4,59 млн ВПО (станом на 5 червня 2025 року) — потенційний ресурс для громад, які готові швидко та юридично грамотно приймати родини.
Що працює (з досвіду громад)
Офіційна позиція МОН чітка: рішення про долю малих шкіл ухвалюють громади. Вони можуть створювати філії, організовувати підвезення або дофінансовувати зарплати з місцевих бюджетів. Це означає, що вибір є — але він потребує зусиль і відповідальності на місцях.
Натомість на практиці громади часто пояснюють проблеми виключно “нестачею коштів”. У воєнний час це виглядає переконливо, однак реальність складніша: там, де місцева влада готова шукати рішення, школи зберігаються. Приклади Кудрівки на Чернігівщині чи інших сіл, які залучають ВПО, показують: навіть у складних умовах можна знайти модель виживання.
Для частини рад простіше закрити школу й перевезти дітей у сусіднє село, ніж системно займатися розвитком і наповненням власної громади. У результаті страждають не лише учні та вчителі, а й саме село, яке втрачає свій освітній і соціальний центр.
Що це означає закриття сільських шкіл для сіл і мешканців
Короткостроково. Насамперед це розрив навчального процесу: перезарахування, адаптація до нових колективів, втрата безперервності навчання. Консолідація й закриття шкіл дають короткострокове падіння результатів навчання у дітей . Для вразливих учнів він відчутніший.
Додається логістика: довший щоденний шлях до школи, потреба в шкільних автобусах, водіях, пальному та безпечних маршрутах і укриттях — усе це адміністративно й фінансово складно організувати швидко.
Кадрові зрушення: частина вчителів змінює місце роботи або лишається без ставок; позашкільні гуртки й шкільні ініціативи “обнуляються” при переїзді. На тлі війни це накладається на системні бар’єри — повітряні тривоги, перебої зі світлом, вимушене переміщення сімей.
Довгостроково. Наслідки виходять за межі освіти. Дослідження з Європи фіксують, що закриття початкових/сільських шкіл пов’язане зі скороченням населення громади, “вимиванням” активних сімей, падінням локальної економічної активності та ослабленням соціального капіталу (школа як публічний простір і “клей” прогресивної спільноти).
У Данії після адміністративної реформи 2007 року понад 400 малих шкіл були закриті чи об’єднані. Дослідження, проведене Aarhus University, показало, що в селах, де школа зникла, протягом наступних п’яти років населення зменшувалося швидше, ніж у тих, де заклади збереглися. Найбільше виїжджали молоді родини з дітьми, що прискорювало старіння громади.
У Польщі аналогічні тенденції. Закриття початкових шкіл призводило до зниження місцевої економічної активності: у селах швидше закривалися магазини й культурні осередки, а громадська участь падала. Причина проста: школа була центром щоденного життя громади, куди сходилися діти й батьки. Коли цього центру немає, падає потік людей, зменшується попит на базові послуги, і бізнеси чи установи перестають існувати. В довшій перспективі це веде до економічного занепаду й прискорює від’їзд молодих сімей.
Для освіти перехід у більші школи має подвійний ефект. З одного боку, діти отримують доступ до ширшого вибору предметів і вчителів. З іншого — сам факт “село чи місто” не головне. На якість навчання найбільше впливає рівень доходу та можливостей сім’ї. Якщо діти з бідніших родин не отримують додаткової підтримки, то після закриття місцевих шкіл їхні проблеми тільки посилюються, і розрив у знаннях між учнями з різних середовищ зростає.
Де відповідальність громад. МОН чітко говорить: рішення — за громадами. Інструменти відомі: реорганізація у філії, підвезення, місцеве дофінансування. Тобто простір дії є — питання у волі, плануванні й операційній готовності. Там, де громади працюють на випередження (житло для родин із дітьми, завчасне зарахування, підготовлений акт готовності, маршрут автобуса), школи вдається зберігати; там, де рішення відкладають або зводять усе до “немає коштів”, село швидше втрачає свій освітній та соціальний центр.
Без активної політики громад та цільової підтримки сімей ситуація принесе ризик освітніх втрат, демографічний спад і деградацію сільської інфраструктури. Питання не в тому, щоб або тримати школу будь-якою ціною, або закривати всі малокомплектні заклади. Насправді вибір стоїть між тим, щоб свідомо й продумано перебудовувати мережу шкіл — чи просто нічого не робити й втрачати їх стихійно. Це зона відповідальності місцевої влади — з усіма інструментами, які вже передбачені законодавчо.
